Зала 11. Харківський мистецький осередок
Харківський мистецький осередок як продукт синтезу академічних, декоративних і промислових форм творчості
Харківська художня школа – одна з провідних мистецьких шкіл України.
Це багатошаровий кластер мистецьких уподобань, стильових напрямків, візуальних новацій та експериментальних випробувань у царині монументального малярства, живопису, графіки, скульптури, декоративно-вжиткового мистецтва і з урахування промислово-виробничого нахилу школи дизайну та фотографії.
Історія виникнення та розвитку Харківської школи образотворчого мистецтва демонструє збереження традицій на тлі швидкого та постійного запровадження мистецьких та формально-пластичних інновацій.
Передумови виникнення школи склалися, коли 1768 року було утворено перший професійній заклад художнього навчання у місті – так звані новоприбавочні класи.
У 1869 році перша жінка-академік Марія Раєвська-Іванова заснувала приватну художню школу, яка майже через 30 років стала міською художньою школою, а 1912-го за підтримки Іллі Рєпіна отримала статус училища.
У 1916 році відбувається значна подія: виникає кубофутуристична група «Союз семи», з якої постає авангардне обличчя Харкова. Її засновниками є справжні мистці авангарду в Харкові – Володимир Бобрицький, Борис Косарєв, Владислав Цибіс, Георгій Цапок, згодом до них приєднаються Олександр Гладков, засновник української школи дизайну Василь Єрмілов, скульптор Мане Кац.
Кубізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, неофолк, модерн та неомодерн, неоавангард – здається, немає такого стилістичного й творчого напрямку, в якому не існували би харківські мистці.
З набуттям Україною Незалежності свого найвищого злету набуває школа української монументики Харкова: Олександр Пронін, Григорій Тищенко, Віктор Погорєлов, Євген Котляр, Тарас Родомський і особливо академік Віктор Гонтаров, чиє переосмислення засад бойчукізму і передренесансного мистецтва Джотто збагатило стильові виміри і підходи до національного монументального стінопису та станковізму. Не втрачаючи своєї монументальної пластичної та формотворчої якості, він вправно був переведений у станкову форму і здобув європейського визнання. Твори Олександра Сердюка, Вадима Петрова, Ніни Мурашкіної, Романа Ногина, Романа Мініна тому є наочним підтвердженням. Саме на ґрунті гонтаровської школи постав трансмонументалізм Романа Мініна, збагативши як саму школу, так і відкривши нові шляхи національного монументалізму.
Світової якості досяг абстрактний живопис Юрія Шеїна, роботи якого теж знаходяться у колекції музею.
Поряд з новітніми візуальними медіа сучасні харківські художники долучають до своїх творчих одкровень набутки конструктивізму, супрематизму, експресіонізму, імпресіонізму, постімпресіонізму, модернізму, кубофутуризму, не кажучи вже про потужну неоавангардну спрямованість представників надвагомої в контексті мистецького процесу знаної групи «Літера А»: Віталій Куликов (1935–2015) Андрій Пічахчі, Андрій Гладкий, Олексій Єсюнін, Євген Світличний, Олексій Борисов.
Непересічного характеру набула всесвітньо відома харківська школа фотографії у 70-х роках ХХ ст. Це гурт «Время»: Боб Михайлов, Олександр Супрун, Олег Мальований, Євген Павлов, Сергій Солонський, Юрій Рупін. У 10-х роках ХХІ ст. група «Шило»: Сергій Лебединський, Владислав Краснощьок, Вадим Трикоз, Василіса Незабаром та Юлія Дроздик.
Отже, Харківська художня школа – це потужне мистецьке явище, що, крім засад традиційного образотворчого мистецтва, стверджує надбання європейського модернізму та постмодернізму, виводить сучасне мистецтво на нові орбіти візуальності й завжди є відкритим для експерименту в царині образотворчих та формотворчих ідей.
